В закинутих печерах
…Далі лаз розширився, та раптом пішов відчутно вниз. Дейззі та Лаззі ледь не поскочувалися на голови один одному. Це подарувало їм ще кілька посмішок, аж потім їм відкрилася наступна печера. Та посмішки щезли, коли Лаззі з Дейззі побачили, що чекає їх попереду. Хвала долі, що вони зупинилися тут, а не поскочувалися далі. Бо за крок перед ними зяяла яма завширшки як сама печера, і починалася вона біля самісіньких їхніх ніг. Та це було лише півбіди. В ямі чулося якесь моторошне шипіння…
– Що це? – з пересторогою запитав Лаззі.
– Здається, це фінал нашої подорожі… Це змії… Мамочко! – мимоволі вирвалося у Дейззі.
– Нічогенький поворот! Проте ми вже дорослі дітки, справимось без матусі на цей раз, правда? – Лаззі намагався жартами підтримати Дейззі, хоча і сам поки що не знав, що робити.
Дейззі заціпеніла і не відповіла. Лаззі озирнувся по сторонах і в напівтемряві побачив біля себе вороток. Товсті мотузки трохи підгнили у сирій печері за довгі роки, та виглядали ще досить обнадійливо. Вони тримали вгорі брус, який можна було містком перекинути на другий біг зміїної ями. Лаззі спробував покрутити рукоять, та механізм застоявся без ужитку та не піддався.
– Ну-мо разом, Дейззі! Мені потрібна твоя допомога, сестричко!
Вона не мигаючи дивилася на чорний простір під ногами, що кишить зміями.
– Я не можу!.. – ледь видушила з себе дівчина, намагаючись втриматися, аби не оступитися і не сповзти в шиплячу яму…
© “Потапонія, країна літаючого Лаззі”, Є.Пірог, ідея А.Шиловського, 2010, Свідоцтво про авторське право № 34015